Директивой РВС № 61582сс от 29 апреля 1934 г. в РККА было установлено три положения: нормальное, усиленное и положение полной готовности. Последнее предполагало следующий список мероприятий[17]:

«а) если части находились в лагерях – возвращаются на зимние квартиры;

б) оружие непзапаса[18], огнеприпасы, снаряжение, обмундирование для первых эшелонов выдаются в подразделения и приводятся в готовность;

в) в танковых и танкетных подразделениях диски с боевыми патронами вкладываются в машины;

г) весь личный состав переводится на казарменное положение;

д) возимые запасы огнеприпасов, горючего, продфуража для 1-го моб. эшелона укладываются в обоз;

е) организационно оформляется 1-й моб. эшелон;

ж) части занимают пункты, если не будет особых распоряжений со стороны комвойск, наименее опасные в отношении внезапных атак с воздуха, и наиболее удобные для вытягивания в колонны для марша в районы выполнения боевой задачи;

з) карты непзапаса выдаются на руки начсоставу;

и) противогазы „БС“ выдаются на руки, элементы наливаются водой;

к) проводятся все организационные и подготовительные мероприятия по отмобилизованию вторых моб. эшелонов….».

Прудникова Елена.  1941: неизбежный реванш СССР

V. Основы стратегического развертывания

На Западе

Считая, что основной удар немцев будет направлен к северу от устья р. Сан, необходимо и главные силы Красной Армии иметь развернутыми к северу от Полесья.

На Юге — активной обороной должны быть прикрыты Западная Украина и Бессарабия и скована возможно большая часть германской армии.

Основной задачей наших войск является — нанесение поражения германским силам, сосредоточивающимся в Восточной Пруссии и в районе Варшавы; вспомогательным ударом нанести поражение группировке противника в районе Ивангород, Люблин, Грубешов, Томашев, Сандомир, для чего развернуть:

Северо-Западный фронт — основная задача — по сосредоточении атаковать противника с конечной целью совместно с Западным фронтом нанести поражение его группировке в Восточной Пруссии и овладеть последней.

...

Западный фронт — основная задача — ударом севернее р. Буг, в общем направлении на Аленштейн, совместно с армиями Северо-Западного фронта нанести решительное поражение германским армиям, сосредоточивающимся на территории Восточной Пруссии, овладеть последней и выйти на нижнее течение р. Висла. Одновременно, ударом левофланговой армии в общем направлении на Ивангород, совместно с армиями Юго-Западного фронта нанести поражение Ивангород-Люблинской группировке противника и также выйти на р. Висла.

...

Южнее верховьев р. Припять до побережья Черного моря предназначено иметь Юго-Западный фронт.

Основная задача фронта — активной обороной в Карпатах и по границе с Румынией прикрыть Западную Украину и Бессарабию, одновременно, ударом с фронта Мосты-Великие, Рава-Русска, Сенява в общем направлении на Люблин, совместно с левофланговой армией Западного фронта нанести поражение Ивангородско-Люблинской группировке противника, выйти и закрепиться на среднем течении р. Висла.

Большинство книг «о 22 июня» вам расскажут о том, как действовали командиры после начала Войны: эти, мол, ошибки и привели к трагедии и разгрому в начале лета 1941-го. И это будут вполне добротные и правдивые исследования. Но эта книга говорит о том, как действовали эти же командиры не после 22 июня, а до. Ведь по версии большинства историков наши генералы делали все «по уставу» и «как положено» выполняли свои обязанности до начала войны, и в точности — все приказы Москвы. А тот же генерал армии Д.Г. Павлов даже слишком точно выполнял (вплоть до запятой) все приказы Москвы перед 22 июня. А после 22 июня они вроде как бы просто действовали по ситуации, и если что и профукали, то исключительно в силу своей «общей некомпетентности» или «страха перед тираном Сталиным». И расстреляли их исключительно потому, что «тиран» решил «сделать их козлами отпущения», самое большее — за ошибки, допущенные ими после 22 июня. Но в этой книге будет рассмотрено другое — насколько добросовестно выполнялись должностные обязанности и Устав нашими военными именно перед 22 июня.

У каждого подвига есть имя героя, но и у каждого поражения и трагедии есть «авторы». Причины и «авторы» трагедии 22 июня известны уже 70 лет — они названы были еще в 1941-м. Однако за последние полвека и эти причины, и эти «авторы» всячески замалчивались, начиная еще с советских времен, практически сразу после смерти Сталина, поскольку «авторы трагедии 22 июня» были успешно реабилитированы. А коль скоро «авторы» невиновны, то и сделанное ими для трагедии 22 июня следует игнорировать, что и делали все эти годы историки и исследователи. Виновник «трагедии 22 июня» был назван еще на XX съезде КПСС — И.В. Сталин. А разве может спорить с «решениями партии» советский историк времен «эпохи Брежнева-Горбачева», да и современный историк тоже? Вот и не спорят. Так проще…

... о том, что за несколько дней до 22 июня в западные округа была отправлена секретная телеграмма с указанием привести войска западных округов в состояние «полной боевой готовности», вполне ясно говорит сам текст Директивы № 1 от 21.06.41 г... /О.Козинкин/

...Ю.И. Мухин в своих работах по этой теме приводил директивы командующих западных округов о приведении вверенных им частей в боевую готовность, что просто невозможно сделать без предварительной команды из Генштаба. А также доклады командиров частей в округах своему командованию о выполнении полученных указаний по приведению своих частей в боевую готовность. Также Мухин цитирует выдержки из протоколов допроса командующего ЗапОВО генерала армии Д.Г. Павлова и его подчиненных о том, что им было известно о «телеграмме из Генштаба от 18 июня 1941 г.» о приведении вверенных им частей в полную боевую готовность. Именно 18 июня. Не раньше и не позже. На самом деле, раньше 18 июня посылать такое распоряжение открыто было рано: Гитлер мог обвинить Сталина в агрессии, и СССР из жертвы нападения превратился бы в агрессора со всеми вытекающими. А после 18, зная, что уже 22–23 июня нападение немцев очень вероятно, тянуть с отправкой в войска такого распоряжения становилось опасно — можно было просто не успеть с какими-либо мероприятиями. /Оттуда же/

...хаоса, как мы знаем, не произошло. А значит, удалось выстроить новую систему. Это была жестко централизованная система военных отделов...
Согласно соответствующему Положению, следующий в цепочке после комиссии — военный отдел наркомата был обязан (и это еще неполный список):
...
- получив указания правительства о границах угрожаемой зоны, составлять перечень предприятий, подлежащих разгрузке и эвакуации, определять объем и базы эвакуации, контролировать составление планов эвакуации и готовность баз к приему производств;
...
Кстати, насчет «угрожаемых зон» — к 1941 году эвакопланы были составлены до Москвы включительно! «Малой кровью на чужой территории», да-да, конечно...
/Е.Прудникова. Стратегия победы. Разгрома 1941 года не было/
(Настоятельно рекомендую эту, недавно вышедшую (2019) книгу (можно найти для скачивания), в которой Е.Прудникова продолжает тему, начатую ею в главе "Главная операция Великой Отечественной войны" книги "Ленин-Сталин: Технологии невозможного" (2009))

Очень долго считалось, что военная доктрина СССР образца 1941 года была следующей: после нападения Германии разгромить вермахт в приграничных сражениях, перенести войну на территорию рейха — и победить! Идея, конечно, с учетом состояния РККА, даже не авантюрная, а откровенно сказочная, но кто же станет накануне войны кричать на всех углах, что Красная армия слабее вермахта? И кто решится утверждать, что наши генералы этого не понимали?
А тут и новая сенсация подоспела: вроде бы даже существовала идея нанести упреждающий удар.
Только не надо путать это с агрессией. К вопросу об агрессоре, «превентивной войне» и вообще о том, кто на кого хотел напасть... Намерения Гитлера четко зафиксированы планом «Барбаросса», проектами освоения и «германизации» советской территории и множеством сопутствующих документов. Как только будут найдены и опубликованы аналогичные планы политического руководства Советского Союза, можно будет говорить: да, строился «ледокол» или там асфальтовый каток, не знаю уж... Но поскольку не существует ни одного документа с архивным номером, хотя бы косвенно подтверждающего это, ни даже косвенных доказательств, а только смутные «соображения» и «аналитические разработки»... Ну да, есть такая виртуальная гипотеза — а есть и еще гипотезы, например, что это все мировой жидо-масонский заговор...
...  не существовало оформленного начисто и подписанного плана [упреждающего удара - М.]. Но даже если он и существовал, то принят не был, поскольку, при точном знании даты нападения, Красная Армия никакого упреждающего удара не нанесла. И в этом, кстати, нам повезло — при том состоянии РККА это было бы что-то вроде столкновения полуторки с железобетонным забором.
... На совещаниях в наркомате обороны не произносилось никаких громких формул, типа «могучим ударом» и так далее, более того, в армии открытым текстом говорили, что это все лозунги для домохозяек, а на самом деле война будет долгой и жестокой.
Уже в 80-е годы писатель Феликс Чуев в беседе с Молотовым коснулся этого вопроса:
«Ф. Ч.  ...Тогдашняя официальная доктрина была: воевать будем на чужой территории, малой кровью.
В. М.  Кто же может готовить такую доктрину, что, пожалуйста, приходите на нашу территорию и, пожалуйста, у нас воюйте? Военный министр скажет: „Приходите к нам!" Конечно, он будет говорить: „Малой кровью и на чужой территории! “ Это уже агитационный прием. Так что агитация преобладала над натуральной политикой, а это тоже необходимо, тоже нельзя без этого»
Современная военная доктрина Российской Федерации, даже при беглом прочтении, тоже является агитационным роликом, призванным убедить читателя, что, в какую бы войну ни ввязалась Россия, она, конечно же, борется на стороне правого дела. А вы бы как хотели?

...Считается, что в основу советского военного планирования был положен документ под названием «Соображения об основах стратегического развертывания Вооруженных Сил СССР на Западе и на Востоке на 1940 и 1941 годы». По крайней мере, документ такой существует и имеет архивный номер. Его составил еще в августе 1940 года начальник Генштаба маршал Шапошников.
...
Что любопытно, Шапошников, а вслед за ним и Мерецков угадали направление главного удара, впоследствии, как считается, «потерянное» не то Жуковым, не то Сталиным.
... начальники советского Генштаба, даже если вынести за скобки состояние РККА, совершенно спокойно пишут планы разгрома противника, в полтора раза превосходящего наши силы.
Они это всерьез? Или опять пропаганда? Но кого тут хотят распропагандировать — Сталина, что ли?

И как это все прикажете понимать? Как иллюстрацию к высказыванию Алексея Исаева: «А у кого они были оборонительными?»
Ну как-то так, наверное... А вот насколько серьезно относился к данному планированию Сталин?
5 октября 1940 года «Соображения» обсуждались в правительстве, и Генштабу было поручено разработать два варианта плана развертывания — «южный» и «северный».
... Полностью завершить разработку «южного» и «северного» плана в округах планировалось к 1 мая 1941 года.
Что там вышло с выполнением планов — не совсем понятно, поскольку одновременно по данным разведки все эти планы еще уточняли и корректировали. В работе «1941 год — уроки и выводы» говорится:
«...Только с лета 1940 г. и до начала войны не менее пяти раз (июль, сентябрь, октябрь 1940 г., март, май 1941 г.) перерабатывались «Соображения об основах стратегического развертывания Вооруженных Сил Советского Союза на Западе и Востоке на 1940-1941 гг.»...
Оставим на совести авторов доверие майскому черновику... — но мартовские планы вполне себе существуют, и их весьма любопытно почитать. ...
... как видим, направление наиболее вероятного главного удара незаметненько так переместилось с севера на юг. Но, что еще интересней, никаких «могучим ударом, на чужой территории» в этом плане просто нет.
/Е.Прудникова/

Так зачем было, вопреки мнению Генштаба и здравому смыслу, выбирать «южный» вариант [защиты Украины - М.]? Здесь существуют два ответа. Первый мы знаем — не то ошибка, не то преступление тех, кто планировал войну. Но есть и другой ответ. Кто сказал, что расположение наших войск было связано именно с гитлеровскими планами? А если не с ними, а со сталинскими?
...

Давайте повернемся на 180 градусов и посмотрим на ситуацию со стороны Кремля. Что бы ни вещала военная доктрина, какие бы наполеоновские планы ни строили военные, руководство страны обязано смотреть на вещи трезво.
Войсковые операции — это не выход. Полагаться на армию не приходилось, даже если бы она была на порядок приличнее того, что имелось в наличии, — мало ли какая неожиданность может произойти? Военные разрабатывали два варианта — как сдержать и разгромить немцев, если главный удар будет нанесен на юге и на севере. Правительство же не могло не учитывать третий, для военных запретный — если немцев, где бы они ни нанесли удар, сдержать не удастся. Нам-то, с высоты нашего послезнания, отлично известно, что именно он и реализовался. Они, в своем сорок первом, точно знать этого не могли, но боевой путь вермахта и состояние Красной Армии не оставляли места надеждам на «Соображения» товарища Мерецкова.
Что же делать?
Оставалось найти какой-то «левый» вариант, который сработал бы даже в случае военного поражения Красной Армии, при внешнем успехе немцев на полях сражений разрушив стратегические  планы Гитлера. Планы эти заключались в ликвидации советской оборонной базы. Это был единственный способ победить СССР — в любом другом случае, какую бы территорию ни захватили немцы, Германия неизбежно ввязывалась в войну ресурсов, в которой она не имела шансов.
...
И отсюда с помощью простой логики приходим к выводу: спасение оборонной промышленности и является главной операцией Великой Отечественной войны.
Итак, немцы в любом случае захватили бы основные промышленные районы СССР, лишив Красную Армию оружия и боеприпасов. Но ведь заводы — не деревья, они не пустили корни в землю, на которой стоят. И если нельзя отстоять территорию, на которой они расположены, то почему бы не увезти сами заводы?
Совершенно безумная идея. Наверное, поэтому Гитлер ее и не учел.
Но вышла я на эту тему с другой стороны. Задумавшись: а в чем заключалась стратегия Сталина как главы государства? — я рассуждала следующим образом. Что делает хороший руководитель, если у него ограниченные ресурсы? Правильно: лучшее, что имеет, он не станет размазывать по всей территории, а бросит на выполнение самой важной задачи.
А у Сталина был колоссальный дефицит умелых организаторов. Значит, если удастся в хаосе первых недель войны найти операцию, которая была выполнена хорошо, — она-то и является главной. Такая операция нашлась: летом сорок первого года только одно дело было сделано не то что хорошо, а блестяще — это эвакуация промышленных предприятий. Стало быть, сюда и был кинут главный организационный ресурс страны, а значит, в ней и заключалась сталинская стратегия победы.
Итак, основными промышленными районами СССР в угрожаемой зоне были, как мы уже знаем, Украина, Ленинград и Московская область. Но до Москвы и Ленинграда еще надо дойти, а расположенный возле границы украинский промышленный район предстояло спасать с первых же дней войны. Значит, нашей главной задачей в первые недели и месяцы являлось: подготовить эвакуацию военных предприятий и запасов, расположенных на Украине.
Сказать, что это сложная задача, — значит ничего не сказать. Она была заведомо невыполнима в полном объеме, и надо было постараться выполнить ее хотя бы частично. То есть, до последнего сдерживая немцев войсками Юго-Западного фронта, успеть вывезти как можно больше. Соответственно, там была и самая большая группировка наших войск — чтобы прикрыть эту операцию, всячески тормозя продвижение немцев.
Логично, и получается, что никакой ошибки не было! Просто сталинский расчет не имел отношения к плану «Барбаросса» и его ударам, а лишь к тому, что надо было дать время вывезти в глубокий тыл как можно больше заводов и запасов, а также постараться перекрыть немцам дорогу на Северный Кавказ, к нефти, если они станут туда прорываться.
И знаете, что выходит? А то, что направление главного удара на Москву Советскому Союзу, как это ни парадоксально, было даже выгодно. В Белоруссии особой промышленности не было — вот пусть Гитлер и бросит самые крупные свои силы перемерять ее поля, леса да болота. Арифметика предельно простая: чем больше танковых дивизий идет на Москву, тем меньше их остается на долю Киева. Россия — страна большая, до Москвы еще надо дойти, и пока вермахт станет туда прорываться (а ведь никто не мог предугадать, что Западный фронт рухнет практически мгновенно), наши на Украине будут делать свое дело.
...
Сталин не связывал с потерей Москвы поражение в войне, отнюдь. И даже разгром советской армии не означал победу Гитлера. И даже мирный договор ее не означал. Если у СССР будут заводы, рано или поздно он, с его чудовищными ресурсами, все равно победит. А вот если заводов не будет, то не будет ничего — ни столицы, ни армии, ни страны. В немецких воспоминаниях иной раз прорывается некоторое удивление: русские предпочитали положить полк ради того, чтобы успеть вывезти завод. В этом и была стратегия победы Сталина как главы государства, которую он и реализовал: любой ценой, любыми жертвами сохранить оборонный комплекс.

Весной 1943 года немецкой администрацией была создана комиссия по расследованию массовых расстрелов в Виннице. Действия комиссии широко освещалось как во внутренней прессе, так и в радиотрансляциях на остальной мир. Были сняты документальные фильмы и выпущены книги с материалами работы комиссии. Винницкие материалы были выпущены в 1944 году в Берлине под названием «Amtliches Material zum Massenmord von Winniza»[5].

В июне 1943 года в Виннице была создана «Международная комиссия по расследованию злодеяний большевистского режима». Комиссию, кроме Германии, представляли врачи, юристы, священнослужители и журналисты из Бельгии, Болгарии, Финляндии, Франции, Италии, Хорватии, Голландии, Румынии, Швеции, Словакии, Венгрии, Греции, Дании. Возглавлял раскопки назначенный Министерством Пропаганды профессор Шрадер.

Раскопки в саду на Подлесной улице были начаты в конце мая (было найдено 102 тела), а уже 4, 5 и 7 июня «украинская» комиссия провела медицинскую экспертизу трупов, которая определила дату смерти как 3-5 лет назад (1938-40 годы) и что все были убиты выстрелами в затылок из пистолета.

C конца мая по 16 июня было найдено 509 трупов (из них один женский и один труп мужчины 20-22 лет — остальные мужчины в возрасте 40-50 лет и старше). Из них осмотрено 171[2]

12 июня 1943 года на похоронах местный православный епископ Евлогий (Марковский) произнёс такие слова: «Сегодня мы вознесли свои молитвы к престолу Всевышнего за тех, кто при разлуке с жизнью был лишён молитвы Божьей, кто терпел муки и брошен в страшные могилы. Эти жертвы были убиты тайным способом. Палачи думали, что их злодеяния останутся навеки тайной. Эти мученики лежат безмолвно здесь в могиле своими телами, но у них есть бессмертная душа. Память о них будет жить в сердцах наших всегда»[6].

18 июня в Берлин уходит сообщение от представителя Рейхскомиссариата «Украина» фон Зауккена, в котором указывалось, что «ожидаемое число трупов — 8-10 тысяч».[2]

В последних числах июня (29 и 30) были начаты раскопки на Православном кладбище и в Парке Культуры. Уже 15 июля был подписан протокол «Международной комиссии специалистов судебной медицины», в котором указывалось, что на Подлесной улице было найдено 37 могил с 5644 трупами, на Православном кладбище — 42 могилы с 2405 трупами и 24 могилы с 1390 трупами в Парке Культуры. Тот же источник указывает на то, что раскопки проходили до 3 октября 1943 года. В большей части могил трупы были размещены хаотично, а сверху на них была брошена одежда.

Согласно публикациям в газете «Вінницьки Вісті» 1943 года, весь период эксгумации проходило перезахоронение жертв — до 1 августа 1943 года было перезахоронено 2744 тела, остальные — по информации того же источника — до 3 октября 1943, причем в последние 10 дней было похоронено 2420 тел. Из 9439 тел, по информации немецких источников, было идентифицировано 679 лиц, из них 20 женщин.

После раскрытия ужасающего массового убийства в Катыни теперь, в украинском городе Винница, обнаружены свидетельства еще одного чудовищного преступления, совершенного жидовскими палачами ГПУ*. Тысячи украинских рабочих и крестьян стали жертвами кровавого большевистского террора. Местные жители передали следственным органам ценнейшую информацию, позволившую разъяснить обстоятельства еще одного жуткого убийства. При помощи найденных при них писем, документов и предметов личного пользования уже идентифицировано множество трупов. Остальные убитые украинцы были торжественно погребены в общей могиле. Наряду с Катынью, Винница является позорным символом кровавых жидобольшевистких убийств

Эксгумация трупов в Виннице в 1943 году (укр)

Фонд імени Івана Багряного (США)

А тепер кілька уточнень головних фактів розкриття масових могил у Вінниці.

За дозволом місцевої німецької окупаційної влади трупою українців розпочато 24 травня 1943 року розкопи масових могил в грушевому саді на Підлісній вулиці № 1. Склад тієї групи був такий: лікар доц. С. Дорошенко, проф. д-р. І. Малінін, лікар О. Клунк, проф. Савостіянов, ред. А. Трембовецький, єпископ Євлогій, архиєпископ Григорій, журналісти К. Сибірський і М. Мамонтов.

4, 5 і 7 червня 1943 року українська комісія в складі: лік. доц. С.Дорошенка, проф. д-ра І.Малініна, лік. О.Клун-ка, проф. О. Савостіянова, ред. Трембовецького в присут­ності архиєпископа Григорія і єпископа Євлогія перевела медичну експертизу трупів — жертв розстріляних вінницьким НКВД, викопаних з першої могили (було в ній 102 трупи). В протоколі № 1 комісія подала такі перші - висновки:

На підставі даних зовнішнього огляду та розтину трупів встановлено, що:

1. Смерть настала від вогнепального пошкодження життєво важливих центрів довгастого мозку.

2. Вхідним вогнепальним отвором є єдиний отвір, розташований на задній поверхні шиї у вищезазначенім місці (постріл в потилицю. - П.П.).

3. Судячи по наявності копоті, яка збереглася у вогнепальному каналі, постріли переводились на дуже близькому віддаленні або в упор.

4. По напрямку ходу вогнепального каналу, постріли переводились у в'язнів в задню частину їх шиї, коли вони, очевидно, мали стояти навколішках з низько нахиленою додолу головою.

5. Беручи на увагу відсутність у великій кількості випадків вихідних вогнепальних отворів, а також характер і зовнішній вигляд деформованих олив'яних куль, виявле­них у черепній дуплині, - такі безумовно смертельні пошкодження переводилися з дрібнокаліберної зброї (оче­видно з пістоля).

Вважаючи на вищезазначені трупні зміни, давність знаходження трупів у могилі визначається в межах 3-5 років.

6. 29 червня 1943 р. було розпочато розкопи на Право­славному кладовищі.

30 червня 1943 р. — початок розкопок могил в «Парку Культури і Відпочинку ім. М. Горького». Розкопи могил в усіх трьох місцях тривали з 24 травня по 3 жовтня 1943 р. Це був день останнього — 19-го братського похорону жертв.

7. Число жертв, відкопаних з могил, було 9439, а не 9432. Це останнє число було подано німецькою комісією. Не знаю, з якої причини не було додано відкопаних ще 7 трупів з 14-ї могили в «Парку Культури» в той час, як українська комісія це занотувала і вважає число викопаних трупів за 9439. (Див. листу похоронів, опубліковану ще в 1943 р. у «Вінницьких Вістях»). Комісія не займалася тими жертвами, які були знайдені у в'язниці при відступі большевиків з Вінниці в 1941 році, і тими червоноармійцями, яких було знайдено розстріляними біля вокзалу із скрученими по кількох докупи колючим дротом. Про це німцями було офіційно повідомлено ще в 1941 році. Також не розкопувалося великої могили в парку ім. Козицького — жертв ЧК-ҐПУ в 1923 році.

8. Усього могил із трупами розстріляних було 95:

Підлісна вул. № 1 — 39 м., 5644 тр.

Православне Клад. — 42 м., 2405 тр.

«Парк Культури» — 14 м., 1390 тр.

В протоколі Міжнародної Комісії фахівців судової медицини 11 європейських держав подано перше число 37, а в парку 24. Протокол був підписаний 15 липня 1943 р. Після цього на Підлісній вул. № 1 було розкопано ще 2 могили. В парку було таки 14 могил із трупами. Ті ще 10 могил, про які згадує Міжнародна Комісія, це були лише ями — залишки могил старого Польською Кладо­вища.

9. За час розкопок могил відбулося 19 громадських похоронів жертв, за християнським звичаєм вони віддані землі. Усі тіла загиблих було складено в 24-х братських могилах рядами, головами на схід. Перед закопуванням цих братських могил нами точно вівся рахунок жертв і після похорону опубліковувався в пресі Довжина цих братських могил була в середньому — 80 метрів.

Перший похорон відбувся 12 червня 1943 р., поховано 230 осіб; 2-й 24 червня - 600; 3-й 6 липня - 260; 4-й 14 липня

- 232; 5-й 16 липня - 292; 6-й 21 липня - 275; 7-й 23 липня - 250; 8-й 28 липня - 255; 9-й 31 липня - 350; 10-й 6 серпня - 515; 11-й 12 серпня - 600; 12-й 19 серпня

— 600; 13-й 24 серпня - 750; 14-й 31 серпня - 700; 15-й 7 вересня - 510; 16-й 13 вересня - 500; 17-й 23 вересня -1000; 18-й  30 вересня - 560; 19-й 3 жовтня - 960 осіб.

В братських могилах було поховано 9436 осіб. В окремих могилках — дві особи і одна особа похована на бажання родини в селі. Разом поховано 9439 осіб.

10. На підставі знайдених речей, документів, розпізнавання трупів родичами загиблих, встановлено (ідентифіковано) 682 особи. В німецькій Білій книзі «Massenmord von Winniza» подано прізвища 679 осіб. Німці до списку ідентифікованих осіб не долучили двоє імен вінницьких лікарів-жидів, при яких були знайдені доку­менти, і одно прізвище українця з Вінниці, на прохання дружини загиблого, бо тоді син був забраний до червоної армії і йому грозила, ясно, небезпека.

11. Із загальної кількості відкопаних трупів було виявлено 169 жінок, теж із зв'язаними руками і кулею в потилиці. Частина жінок була цілком гола. Комісії вдалося ідентифікувати 20 жіночих трупів, а саме Беньковська Анна — Вінниця, Бережецька Лідія — район Старокостян-тинів, Буркацька Марія — Соболівка, Ваховська В. — Немирів, Вашневська Марія — Ольгопіль, Гоба Ксенія — Кульчинка, Григорович Софія — Вінниця, Давидова Софія — Вінниця, Квасневська Павліна, Корнієнко Олена — Кордишівка, Лісняківська Лідія — Вінниця, Маховська Міхаліна — Вінниця, Малькевич Франціска — Одеса, Новікова Маргарита — Вінниця, Носалевська Марія, Ра-децька Ольга — Михайлівка, Ролінська Ядвіґа — Вінниця, Сульковська Філіппіна — Вапнярка, Саленська Марія — Гнівань, Шуман Олена.

12. При усій старанності в уточненні імен загиблих в німецькій Білій книзі «Massenmord von Winniza», вид. 1943 року (cтop. 215-247) похибки, очевидно, зроблені при перекладах, чи коректурі. Тому цим списком слід користу­ватися обережно. Проте, точний поіменний список ідентифікованих трупів, зберігається і з часом буде повністю опублікований.

Коли ми переглядаємо протоколи комісій і зустрічаємо там «неточності», мовляв, з розмірами могил, то в цьому нема великої біди. Розміри могил в більшості взяті середні (для зручности), бо кожна могила мала інший розмір і тоді треба було б подавати розміри усіх 95 могил. Приміром: в саду на Підлісній вул. № 1 (в горішній частині саду) було 9 могил розміром 3x6 метрів, з 241 і аж до 284 трупами. Інші могили там же мали розмір 3x4 метри в середньому. Для нас не це головне, а головне те, яку кількість мертвих людських тіл було вийнято з кожної такої ями як доказ страшного большевицького народовбивства в Україні.

"Український Прометей" (м. Детройт, США), 1952, 11 вересня.

* УНРада - Українська Національна Рада; УККА - Український Конгресовий Комітет Америки; УВАН - Українська Вільна Академія Наук; НТШ - Наукове Товариство ім. Шевченка

Петро Павлович
Я бачив пекло
(Фраґмент спогадів)

Я пишу ці рядки і холодний піт вкриває моє чоло. Знову перед моїми очима відкривається страшна картина нелюдських мук і страждань мого народу. Знову я бачу тисячі мертвих людських тіл із зв'язаними руками, які благають мене сказати знову світові правду про перенесеш пекельні страждання в підземеллях НКВД. Знову я бачу сльози тисяч вдів і сиріт, від яких кривава рука ката забрала дорогих і рідних їм людей. Знову я бачу невпинний потік живих, які зрошують сльозами тіла безвинних жертв, прийшовши до братських могил, щоб віддати їм по-християнському останню шану. Сім років пройшло від того часу, як бачив я це пекло, проте мені здається, що все це було лише вчора. Так! Це було вчора і сьогодні. І найстрашніше подумати, що все це діється там, за залізною куртиною, ще з більшою жорстокістю тепер, з нечуваним деспотизмом.

Я пишу ці рядки, які виходять з глибини мого серця, для вас, мої земляки, яким судила доля в соняшній Аргентині знайти нову Батьківщину. Читайте це і несіть правду про Україну народам вільної Аргентини.

РОЗКРИТТЯ ЗЛОЧИНУ
Про наявність у Вінниці масових могил з жертвами больше-вицького терору місцеве населення знало давно, проте боялося ще про це говорити.

Одного разу до голови міста з'явилася група громадян і настирливо вимагала піти з ними на Підлісну вулицю, де мали б бути, імовірно, масові могили.

24 травня 1943 року пішли ми на Підлісну вулицю № 1, де був великий грушевий сад, раніш обнесений високим парканом.

Цей район, як довідались ми згодом, за постановою "закритой часті прєзідіума Вінніцкого горсовєта от 1-го апрєля 1939 г." був відведений в розпорядження НКО (народного комісаріяту обо­рони) і проголошений як «запретная зона» і охоронявся військами НКВД.

Несподівано у цей сад наприкінці березня 1938 р. почали звозити будівельні матеріяли (дошки, цеглу, вапно, цемент). Високий паркан був обтягнутий кількома рядами колючого дроту. Ліворуч від воріт із пишної зелені виглядав невеликий будинок. Усі гадали, що тут будується воєнний об'єкт.

Праворуч від головного в'їзду почали ми копати землю. Але, уважно оглядаючи площу, ми помітили, що трава окреслює більш-менш точні квадрати. Так і сталося. Трава показала нам контури ям, і ми зразу ж побачили, де природна, а де нанесена земля. Заглибившись у землю, ми зразу ж натрапили на людський одяг і відчули страшний неприємний трупний запах. Витягнувши одяг (шаром цього одягу були вкриті трупи), ми побачили людські тіла, накидані хаотично в яму.

Так з ініціятиви українського громадянства міста Вінниці і почалися розкопи масових могил з жертвами большевицького терору.

Спочатку німецька окупаційна влада не дозволила нам далі продовжувати розкопи. Німці хотіли, щоб це відбувалося під їх контролею. Але, незалежно від німецьких властей, спеціяльна українська комісія склала свій перший протокол на підставі дослідження трупів могили № 1.

ТІЛА ЗАМОРДОВАНИХ
4, 5 та 7 червня 1943 р. працювала медична комісія, щоб установити ті методи, якими НКВД умертвляло свої жертви.

Не піддається описові та жахлива картина, яка відкрилась перед нами, коли було викопано з однієї лише могили 102 людські трупи із зв'язаними руками. Ми подаємо перший протокол медичної експертизи, яка беззаперечно доводить страшні методи убивства невинних людей в катівнях НКВД:

Протокол* № 1 медичної експертизи трупів — жертв, розстріляних Вінницьким НКВД:

_ 4, 5 та 7 червня 1943 р. переведено медичну експертизу трупів, викопаних з могили № 1. Всього в могилі було 102 трупи, з яких експертиза переводилась 41 трупові (з них 16-тьом було переведено частковий розтин, а 25-и трупам зовнішній огляд). Здебільшого на трупах була одежа (білизна, верхній одяг) і на деяких трупах - взуття. Руки всіх трупів зв'язані ззаду тонким мотузком. Трупи здебільшого в стані муміфікації, обличчя їх знівечені в наслідок тісного знаходження трупів у могилі в різних положеннях. На шиї, ззаду, як правило, на рівні другого-третього шийного хребців (в окремих випадках на рівні четвертого шийного хребця), по середній лінії було виявлено пошкодження шкіри у вигляді отвору кругло форми діяметром 0,4 см...

Висновок:

1. Смерть настала від вогнепального пошкодження життєво важливих центрів довгастого мозку.

2. Вхідним вогнепальним отвором є єдиний отвір, розташова­ний на задній поверхні шиї.

3. Судячи по наявності колоті, яка збереглася у вогнепальному каналі, постріли переводились на дуже близькому віддаленні або в упор.

4. По напрямку ходу вогнепального каналу, постріли перево­дились у в'язнів в задаю частину шиї, коли вони мали стояти навколішках з низько нахиленою додолу головою...

Вважаючи на вищезазначені трупні зміни, давність знаход­ження трупів у могилі визначається в межах 3-5 років (тобто в pp. 1938-1940).

Коментарі зайві. Зв'язані руки і постріл в потилицю - це випробувана метода катів НКВД.

*     В скороченні (Прим. автора).

ТРАНШЕЇ СМЕРТИ
В саду на Підлісній вулиці № 1 було виявлено і розкопано 39 масових могил. Три ряди могил розташовані у формі літери «П», поблизу огорожі саду. Завглибшки ями були до 3-3,5 м і розміром пересічно 3x4 м. В усіх могилах спочатку шаром лежав верхній одяг загиблих, а під ним трупи, кинуті хаотично. В більших могилах (а їх було декілька по 180 трупів в кожній) розстріляних складали щільно шарами, т. зв. «валетом». Здебільшого трупи були обсипані цементом, а одяг вапном. У тих могилах, де вапна було замало, одяг добре зберігся, зберігся так, що його можна було легко розпізнати.

Риття могил йшло за принципом траншеї. Копання могили (майже квадрат) проходило так: копалася нова могила і землею цієї могили закопувалися трупи тієї могили, яка була завжди в запасі. Потім ця могила закопувалась землею нової могили і т.д. І це, без сумніву, робили самі в'язні, засуджені на смерть.

Страшним видовищем є розкриття кожної такої нової могили. Серед одягу ми знаходили наші, українські, полотняні сорочки з чудовими вишивками, селянські гуньки, жіночі з вишивкою комбінезони, блюзки, плаття, спідниці (серед загиблих знайдено понад 100 жінок), кожухи, шинелі, ковдри, селянські рядна, пальта, селянські торбинки, в яких добре збереглося сало, махорка, тютюн, курильний папір, рушники, вишиті хустинки тощо. Розглядаєш усе це і сльози ллються самі, а серце каменем стискає груди. Ці ж бо клуночки — це остання передача від рідних чи друзів, яку кати вкинули до пекельної ями. Наявність одягу (навіть досить пристойного — нового) свідчить про те, що енкаведисти хотіли старанно засекретити свої криваві злочини.

КЛАДОВИЩЕ І «ПАРК КУЛЬТУРИ»
29 червня 1943 р. розкопи могил почались на православному кладовищі. За п'ять років площа поросла високою травою і бур'янами. На другий день і тут відкрилася страшна картина Підлісної вулиці № 1. Тут було відкрито 42 масових могили. За «енкаведівським стандартом» вкинуто в ями сотки безвинних мучеників-украінців, які знайшли собі вічний спокій на право­славному кладовищі.

30 червня 1943 р. в «Парку Культури і Відпочинку ім. М. Горького» відкрито нові масові могили. Їх було 14. Сталінські кати тут, де були закопані тіла розстріляних, побудували гойдалки, грища, кімнати сміху, танцювальні майданчики тощо.

Не раз я бував у цьому парку. Пишна зелень, квіти, великі пано «вождів» і геніяльних «п'ятисотниць», на головній алеї кільканадцять гербів совєтських республік, великий портрет «мудрого» Сталіна, гримить оркестра, діти виходять з кімнати сміху, молодь танцює... І не знав я тоді, що тут поблизу, під тими гойдалками і кімнатами сміху лежать сотні мертвих тіл і серед них дорога мені людина...

Так мерзенно кати осквернили тіла безвинно загиблих, так потворно знущались і знущаються і тепер з людських почувань живих людей нашої вітчизни, будуючи «счаслівоє отєчєство» на трупах мільйонів «вільних громадян української радянської соціялістичної республіки».

9439 «ВОРОГІВ НАРОДУ»

В наслідок перегляду великої кількости речей, знайдено було в одязі порівняно незначну кількість документів, які розшифро­вували б нам особистість загиблих. Проте, розпізнавання одягу близькими і знайдені документи дали змогу виявити імена 679 загиблих і в свій час їх оголосити в пресі.

При вивченні перших п'ятисот імен із списку ідентифікованих авторові цих рядків удалося встановити, що ці «вороги народу» були звичайними трудівниками, селянами, робітниками, службов­цями. На 500 осіб розпізнаних 212 було селян, 82 робітники, 51 службовець, 26 фахівців, 16 військових, 4 священики. Не вдалося встановити фаху 109 особам.

Розкопи могил у Вінниці тривали від 24 травня до 3 жовтня 1943 р. З усіх розкритих 95-тьох могил було відкопано 9439 трупів.

Трагедію у Вінниці бачили десятки тисяч українців і численні представники чужих держак Бельгії, Болгарії, Фінляндії, Франції, Італії, Хорватії, Голляндії, Румунії, Швеції, Словаччини, Угорщи­ни, Данії, Греції та інш. На еміграції тепер є сотні скитальців, які на власні очі бачили цей жахливий большевицький злочин.

А таких Вінниць є ще багато в країні «сталінської консти­туції». Хто ж нестиме відповідальність за це?

Травень, 1950, США

"Овид" (Буенос-Айрес, Аргентина), 1950, ч. 5.

Петро Павлович
Вінниця оскаржує большевизм
Большевицько-кремлівські тирани не задовольнилися жертва­ми репресій і ліквідації українського селянства в 1929-1930 pp. В червні 1943 р. у Вінниці знайдено багато могил з 9439 трупами замордованих НКВД українців.

П'ять років тому у Вінниці стверджено наявність масових могил з жертвами большевицького терору на Україні в pp. 1938-1939. З участю представників української громадськости, лікарів, духівництва, української преси і в присутності безупинного потоку місцевого населення з 24 травня 1943 року і до 3 жовтня того ж року відбувалися розкопи могил розстріляних українців.

Виявлено й розкопано за той час 39 масових могил у саду на Підлісній вулиці № І (околиця м. Вінниці), 42 масових могили на місцевому православному кладовищі і 14 масових могил у «Парку Культури і Відпочинку ім. М. Горького». Крім могил з трупами в саду на Підлісній вулиці, розкопано одну велику яму з зимовим одягом в'язнів і дві ями лише з документами, фотами, всякими паперами, речами, що були власністю загиблих.

Розкопи могил розпочалися в саду на Підлісній вулиці. Цей район міста за постановою "закритой часті презідіума Вінніцкоґо горсовєта от 1 апрєля 1939 г." був відведений в розпорядження НКО (народного комісаріяту оборони) і проголошений як «запрєтная зона». Сад був обнесений високим парканом і охоронявся військами НКВД. І лише після відступу большевиків із Вінниці в липні 1941 року до «запрєтной зони» мало право зазирнути людське око.

Три ряди могил, розташовані у формі літери «П», поблизу огорожі саду, поросли пишною травою і здавалися зовсім непомітними. Завглибшки ями були до 3-3,5 м і розміром пересічно 3x4 м. В усіх могилах спочатку шаром лежав верхній одяг загиблих, а під ним трупи, кинуті (здебільшого) хаотична В більших могилах (а їх було декілька по 180 трупів у кожній) розстріляних складали щільно шарами, т. зв. «валетом». Здебільшого трупи були обсипані сухим цементом і вапном.

29 червня 1943 року розкопи могил почались у лівій частині православного кладовища у районі лікарні ім. Пирогова. Тут могили розміром були менші (3x3), але глибину мали ту ж саму.

Наступного дня відкрито могили в «Парку Культури й Відпочинку». Кати НКВД наприкінці 1939 р. побудували на цих могилах гойдалки, грища, кімнати сміху, танцювальні майдан­чики тощо. Цим «пильний страж» хотів замаскувати свої потворні злочини.

З усіх розкритих 95-тьох могил викопали 9439 трупів. Руки в усіх були зв'язані мотузками. Серед них знайдено понад сто жінок. Трупи були в т. зв. стані жировоску, муміфіковані. Це полегшувало близьким розпізнавати їх.

Усі жертви розстріляні катами НКВД пострілом у потилицю (перший хребець) з малокаліберного пістоля з близької відстані впритул. Розстріли відбувалися в тюрмі групами і потім групи вивозили автомашинами на місця закопування. Ями копали самі в'язні. Вони й закопували трупи своїх братів, а в другу чергу ставали й самі жертвами НКВД.

Численний   одяг,   знайдені   документи,   світлини,   записки, вишивки, дрібні речі, книги з написами та докладний огляд трупів і одягу близькими  й  родичами  дали  можливість розпізнати (ідентифікувати) близько 700 імен загиблих (списки зберігаються).

При вивченні перших п'ятисот імен із списку ідентифікованих авторові цих рядків удалося встановити, що ці «вороги народу» були звичайними трудівниками, селянами, робітниками, службов­цями. Статистика показала, що на 500 осіб розпізнаних було 212 селян, 62 робітники, 51 службовець, 26 фахівців, 16 військових, 4 священики. Не вдалося встановити фаху 109 осіб.

Трагедію у Вінниці бачили десятки тисяч українців і численні представники чужих держак Бельгії, Болгарії, Фінляндії, Франції, Італії, Хорватії, Голляндії, Румунії, Швеції, Словаччини, Угорщи­ни, Данії, Греції та інш. На еміграції тепер є сотні скитальців, що бачили цю трагедію.

Большевизм безсилий заперечити свої злочини у Вінниці. Ми, українці, маємо на це багато доказів.

"Пу-Гу" (Авсбурґ, Західня Німеччина), 1948, ч. 29, 14 верес.